Жалоба за свободою слова
2750 
У моїй стрічці – жалоба. Професійна спільнота оплакує свободу слова. Сьогодні, без вагань, її розчавили наче бульдозером. Розчавили ті стовпи й символи вільного світу, на які ми звикли орієнтуватися: Голос Америки та Радіо Свобода.
Читайте також: Українська редакція «Радіо Свобода» зменшує обсяги мовлення і відправляє частину співробітників у простій
А що ж аудиторія?
Йдеться ж не лише про журналістську спільноту – мова про доступ до інформації для всіх. І повірте, фраза «а я все одно читаю тєлєграм» – не врятує.
Не бачу тривоги серед людей.
Хоча наступ на свободу слова – базову цінність і західної цивілізації, і українського суспільства – стосується кожного й кожної.
Сьогодні закривають нас, а завтра закриють вас.
Коли в Україні вимкнули опозиційні канали, обурювалися тільки вони і професійні організації.
Коли незалежні українські медіа втратили американське фінансування і зависли над прірвою, тримаючись на волоску і на надзусиллях своїх команд, щоб продовжувати своє служіння (бо для більшості це не робота, а щось значно більше), то журналісти отримали не плече тих, кому служимо, а зловтіху та улюлюкання «так вам і треба».
І ось – знищують медіа-легенди. Ті, що в найтемніші часи були променем світла, ковтком кисню, надійною опорою для тих, хто не переставав боротися й вірити в нашу незалежність.
Мабуть, у кожного в родині є свої спогади про те, як ловили ці «ворожі голоси», а насправді – надію на волю!
Мій прадід колись, як вернувся з ГУЛАГу, присовувався близенько до радіо і слухав «Радіо Свобода».
У мене й досі живі найяскравіші спогади з початку 90-х: як ми всією родиною дивилися новини «Голосу Америки». Це було, мов вікно в неймовірний, інший світ, більш справедливий.
Але щось люди мовчать.
А згадайте ж, люди, оце відоме:
«Спочатку вони прийшли за комуністами. Я мовчав, бо не був комуністом. Потім вони прийшли за профспілковими діячами. Я мовчав, бо я не був профспілковим діячем. Потім вони прийшли за євреями. Я мовчав, бо я не був євреєм. Потім вони прийшли за мною. І не залишилося нікого, хто міг би допомогти мені».
Автор – Мартін Німеллер, лютеранський пастор Німеччини, який спочатку симпатизував багатьом нацистським ідеям, але після приходу Адольфа Гітлера до влади критикував його за втручання у справи церкви. Останні вісім років правління нацистів, з 1937 по 1945 рік, Мартін Німеллер провів у нацистських в’язницях і концентраційних таборах.
Не будьте сьогодні осторонь, підтримуйте незалежні редакції і фінансово, і добрим словом.
Запрошуємо вас стати Другом Району через оформлення абонементу підтримки