Братська недільна школа у Луцьку

З 1989 року в Радянському Союзі, Імперії зла, розпочалися вже незворотні процеси. Революції в країнах Варшавського договору та союзних республіках, виведення військ з Афганістану, падіння Берлінської стіни, страйки шахтарів, радіопередачі («радейка» були у всіх) де звучала правда, зокрема і про Чорнобильську катастрофу, про Голодомор і УПА, про Українську Церкву. Відбулося створення Народного Руху, перші вільні вибори депутатів в СССР. Ух то були часи!
Що ж було у Луцьку? Хоч у школах ще приймали в піонери, та люди вже ходили зі значками тризуб, синьо-жовтого чи червоно-чорного прапорів. Не всі, але багато хто. Ще боялися. Бо всюди досі керували комуняки і їхні посіпаки. І ось у тому 1989 році у Луцьку на Театральному майдані відбувається величезний мітинг – Луцька революція за Україну.
Я там теж був, разом зі своїми батьками. Мені було 9 років, а в школі мене готували стати піонером. А я то вже став революціонером! І це на все життя. Після цього мітингу ми рушили на штурм Собору. Щоб вигнати радянських московських попів, щоб в головному храмі міста і області залунала українська мова, українська молитва і заговорила до свого народу Українська Церква. Ух це була боротьба. Рускі жінки кричали, махали руками, плювалися, рвали на собі сорочки. Я такого ще не бачив. Але ми перемагали. З того часу в кожній українській церкві стала лунати молитва «Боже Великий Єдиний…».
Так от, оця церква, в якій я сьогодні читаю лекцію, була дуже особливою. Ще колись вона була головною церквою православних українців Луцька. А в радянські часи її закрили. Аж потім у 1957 році тут відкрили планетарій. Я, до речі, ні разу не був чомусь у ньому. Хто знає, що таке планетарій?
І коли українці по всій Україні повертали собі церкви, луцькі рухівці, депутати такі як Олександр Гудима, Геннадій Кожевніков, Мелетій Семенюк та інші, вже численні активісти ентузіасти, дали ідею відродити Хрестовоздвиженську Братську церкву і заснувати при ній недільну школу. До церкви вирішено запросити священника, єпископа отця Миколая Грога. А допомагати йому отця Кузьму.
За будівництво і власне стати прорабом взявся Євген Михайлович Сімонович. Він майже не відходив з будови. Розчищали, здирали непотріб, вивозили сміття, відновлювали храм Української Автокефальної Православної Церкви. Мій батько Іван Мирка та Юрій Ольховий зробили асфальтування біля храму і проклали асфальтову доріжку. До храму приїздив Мстислав (Степан Скрипник) – перший патріарх Київський і всієї України.
Заснувати і розвинути недільну школу було доручено Зої Навроцькій, Серафимі Серафимівній Симонович, Надії Романівній Кирилюк, Мирославі Миколаївній Самохваленко, а від церкви отець Кузьма. Це було дуже важливе завдання. Адже досі в усіх школах вчили зовсім іншу, перекручену історію про нашу Батьківщину, там зовсім не розповідали про українські звичаї, про нашу правдиву культуру, тим паче про українську церкву.
Основою стали авторські уроки наших вчителів. Це було щось неймовірне, незнане, незвідане. Але ми жадали цієї інформації про зовсім інших нас, волинян, українців. Ці неймовірно красиві жінки вчительки розповідали про історію, культуру, релігію. Проводили виховні години. Присвячували лекції до визначних дат і свят, таких як Покрова. Розповідали про гаївки, веснянки. Про УПА та Бандеру, про наш незвіданий Луцьк. Були уроки музики. Неймовірні часи.
Школа росла і було прийнято рішення розділитися на дві групи. Одна для меншеньких зосталася при церкві, заняття були на внутрішньому балконі. З ними займалися Симонович та Самохваленко. Другу групу приютила Юнацька бібліотека, там ми познайомилися з її неймовірною директоркою, холмщачкою пані Марією Мах. З старшими дітьми займалися Навроцька та Кирилюк.
Ми влаштовували неймовірні свята в національному стилі. З підручних матеріалів, на одному ентузіазмі батьки школярів недільної школи робили костюми, аксесуари, прикраси. Ми готувалися до свята Миколая і готували неймовірний Вертеп. Сергій Наумов вирізьбив з дерева форму для миколайчиків. А бабця Саші (вже забули прізвище) принесла старовинний забутий рецепт цього українського святкового пряника. Жіноцтво зібралося, назбирало грошей, закупило продуктів. Напекли цих дивовижних смачнющих пряників «Миколайчиків».
Згодом отець Миколай Грог неочікувано втік в Рівне, вернувся в лоно московської церкви. Це була важка втрата, особливо для дітей. Його любили.
Ми несли Україну у своєму маленькому серці по всьому Луцьку. Виступали в Будинку культури, в дитячих садочках, в сиротинцю, що недалеко від першої школи, в обласній лікарні, на Театральній площі. Так відроджувалася Україна в нашому рідному Луцьку.
Ми зустрічали та приймали неймовірних гостей української діаспори. Хореографічний ансамбль «Веселка» Наталі Терновської, капелу бандуристів Мішалова з Канади. Чимало вихованців школи стали відомими людьми міста та області.
Це все записано з моїх та пані Зої спогадів. Зараз працюємо над більш детальними спогадами.
-
Сьогодні
-
Завтра
-
Незабаром