Полон як щоденна загроза

Сьогодні я знову відчув тягар війни не лише через бойові дії, але й через тих, хто досі залишається в полоні. Важко усвідомлювати, що 177 українських військових загинули в російських в'язницях після початку повномасштабного вторгнення, але це лише офіційні дані, а скільки ще безвісті зниклих? Це питання викликає глибокий біль у тих, хто чекає повернення своїх близьких. Родини живуть в постійній невизначеності, не знаючи, чи їхні рідні ще живі, чи з ними поводяться по-людськи.

Нещодавно я відвідав акцію в центрі Луцька, організовану громадською організацією «Сучасні жінки Луганщини». Захід мав особливу атмосферу: проливний дощ підкреслював емоції та біль, які відчували учасники. Там були матері, що втратили зв'язок із синами, дружини та доньки, що чекали новин про своїх чоловіків та батьків. Я чув ці історії ще з 2014 року, і нічого не змінилося. Люди потребують відповідей – вони хочуть знати, де їхні близькі, чи живі вони, і якщо загинули, то де їхні тіла. Це страшне відчуття – жити між небом і землею, не маючи жодної конкретної інформації.

У цих матерів, дружин, дітей немає відповідей, у них постійна розпука, вони не себе не можуть відчути потрібними цій державі та суспільству. Вони говорять про те, що вони хотіли би, щоб до них хтось подзвонив і сказав, наприклад, що там ваш син чи чоловік, так, що він виконував завдання бойове там то і там, що він був на такій-то такій-то позиції, що ось його такий-то такий-то командир, вони виконували таке завдання, він загинув там-то там-то. Чи є доступ до того місця, чи воно під окупацією, чи хто бачив, хто говорив останнє з тією людиною, хто бачив його живого, чи можливо хтось бачив, що він загинув.

Ми усі дуже радіємо цим новинам, де 50-100 людей обмінюють на московитів. Але, на мою думку, держава повинна систематично працювати над тим, щоб повернути військовополонених. Нам потрібна єдина інституція, яка відповідала б за ці питання, яка надавала б інформацію родинам, допомагала їм пережити ці страшні моменти. Потрібно забезпечити постійне фінансування для такої інституції, і важливо, щоб родичі полонених мали місце, де можуть отримати допомогу без бюрократичних перешкод. Це питання не тільки юридичне, але й психологічне. Родини, які роками чекають, заслуговують на підтримку.

Міжнародний тиск також є важливим. Ми маємо працювати через дипломатичні канали та міжнародні організації, щоб змусити Росію вести переговори та обмінювати полонених. І не тільки тиск. Є можливості іноземних урядових і неурядових організацій через звязки проводити пошуки, добувати інформацію, вести переговори. Такі процеси можуть бути довгими, але це єдиний спосіб повернути наших героїв додому.

Кожного разу, коли я чую новини про повернення полонених, мене охоплює радість, але водночас і розуміння, що це лише крапля в морі. За кожним ім'ям стоїть ціла родина, яка продовжує чекати. Ми не можемо забути про тих, хто ще перебуває в полоні. Вони віддали все за нашу свободу, і наше завдання – повернути їх додому.

Одним із найбільш емоційних моментів для мене стала історія мого товариша, який зараз на фронті, а його син досі в полоні. Ми роками підтримували зв'язок, допомагали одне одному, і тут, раптом, я дізнаюся, що його син зник. Це було важким ударом, адже я знаю, через що вони проходять – невизначеність, надія, відчай. І хоча вони дізналися, що він живий, це лише початок нових страждань. Як він там? Що з ним роблять? Як повернути його додому?

Ці історії не можуть залишатися поза увагою. Ми повинні робити все можливе, щоб повернути наших воїнів. І це не просто робота держави – це наше спільне завдання, як суспільства. Кожен день, коли хтось залишається в полоні, є ще одним днем болю для його родини. Ми повинні підтримувати цих людей, надавати їм надію і, найголовніше, діяти. Тільки тоді ми зможемо подолати цей жах і повернути наших людей додому.