У моєму житті стався усний репортаж
3478 
Минулого жовтня (в ефірі — літописиця Анастасія, яка дуже швидко про все розповідає) у моєму житті вперше стався усний репортаж.
Усе відбулося спонтанно за кілька днів: ось мені дзвонить Ольга Булковська і пропонує приїхати в Остріг, а ось мене вже зустрічає і поїть кавою недалеко від академії Іванна Антонюк.
Що таке усний репортаж? Це дуже цікавий формат, коли запрошений гість розповідає людям про щось. Я розповідала про людину на війні.
Усний репортаж — це штука, трохи схожа на лекцію, але не лекція, трохи схожа на стендап (тільки в моєму випадку — сумний), але не стендап, трохи схожа на звичайний репортаж, але це все ще не звичайний репортаж, а ще подібна до потоку свідомості (трішки).
Найцінніше в усному репортажі — це зворотній звʼязок. Люди ставили мені запитання і ділилися своїми історіями. І було видно, які вони спраглі поговорити з кимось не зі звичного кола. Вони зі мною плакали і сміялися. Вони не боялися бути собою, і ця відвертість дуже цінна.
А вдруге (і втретє) усний репортаж стався зі мною ось 8 червня. У невеличких волинських Локачах і трохи більшому Рожищі.
І це було добре.
Я знову побачила, які люди спраглі до відвертих розмов про війну і втрати. Не те, щоби я вважала себе дуже дорослою. Аж ніяк! Але мене питали, як прощатися з героями, а як це роблять у моєму рідному селі, а що казати на могилі воїнів, а як спілкуватися з ветеранами. Видно, що людям бракує цієї інформації й з боку офіційних органів та установ, і з боку ЗМІ, і з боку лідерів громадської думки.
Але найціннішим у цих поїздках для мене стало те, що в Рожищі на усний репортаж прийшли підлітки. І я зрозуміла, що на таких можна без страху буде залишити країну. Бо юні бандерівці, як самі себе кличуть, за час «великої» війни зібрали на потреби армії зо три мільйони (!!!) гривень. Поки їхні батьки на фронті, вони співають, організовують аукціони і роблять, що можуть, аби бути гарним тилом для своїх захисників.
Коли вони співали «Зродились ми великої години», у мене підкотив клубок до горла. Бо ця пісня ось тільки лунала на прощанні з Іриною Цибух, і бо не мають підлітки таких пісень співати і малювати війну. І понад усе я хочу, щоб за кілька років вони вступили до вишів й опановували цивільні професії, а не мусили продовжувати справу своїх батьків.
Опісля підлітки підходили й фотографувалися зі мною (наче я — якась зірка), дякували за зустріч і купували книгу.
Страшенно малі ще. І страшенно дорослі вже.
Волинь — це тепер іще один край, для якого заброньоване особливе місце в серденьку. І куди я хочу приїхати ще!
Я дякую за гостинність і супровід усім. І за тепло ваших сердець (це достобіса банальна фраза, я згодна, але вона ну дуже правдива).
Дякую Наталі Пахайчук, що ви організовуєте усні репортажі. Це крута ініціатива, яка потрібна людям, і яка виявилась дуже терапевтичною для мене самої. Дякую вашим колегам. Не зупиняйтесь, будь ласка! Розвивайте такі штуки настільки ж натхненно, як і свій «Район».
