стрічка

Білик була іконою

06 Квітня 2024, 16:58
Ірина Білик БЛОГ 5159
Ірина Білик

Я була, здається, у другому класі, коли в Луцьк із концертом приїхала Ірина Білик. І ми з батьками пішли в драмтеатр на її виступ. Мене тоді урочисто відправили з букетом на сцену. Маленька Таня вручила артистці квіти і закохалася в неї — в таку стильну, яскраву, талановиту, справжню Ірину Білик. 

У мене були всі її касети. Я співала її пісні вдома, вкладаючи всю свою дитячу душу в ці такі дорослі, такі відверті рядки. «Не сумуй, не плач, і за все пробач. Долю не кляни, що не пара ми». «Ніч, як ніч, день, як день, ти нічий, я ніде». І, звісно ж, легендарне «Вона мені сьогодні подзвонила…».

Я дорослішала і купувала нові й нові альбоми Ірини Білик. Буквально, що там казати, росла на її піснях.

«Франсуа», «Так просто», «Я іду на війну», «Дощем» (потім я виросту і напишу пісню з такою ж назвою). Я і зараз пам’ятаю кожен рядок, кожне переживання. Я мліла від цих пісень, вони були настільки щирі, наскільки й стильні у цій своїй щирості та сучасності. Я так захоплювалась Іриною.

Потім були «Фарби», потім був фантастичний у своєму смутку альбом «Ома», була «Країна» з найвищими зізнаннями в любові — «Твої руки» і «Ти ангел» — і неймовірною та дещо несподіваною «Бандуристе орле сизий».

Білик була іконою. А потім усе зламалось.

Вона почала співати російською — і магія зникла. Всі ці «любовь яд» (більше я нічого, на щастя, й не пам’ятаю) були вторинні, нецікаві й несправжні. Слухати це було просто боляче.

Так росія вкрала у мене мою Ірину Білик.

Росія — бо ж очевидно, що вся ця російськомовність була заграванням із великою аудиторією сусідньої країни і намаганням стати зіркою там. Проєкт Суспільного «Русифікація в стилі поп» дуже добре про це розповідає, я не буду повторюватись.

Але тоді я почувалася зрадженою. І перестала слухати Білик зовсім. Я більше їй не вірила.

Сьогодні в Ірини Білик день народження. Я давно не стежу за нею і за її творчістю. Але чула, що вона переспівала українською пісню «Сніг». Хай це буде добрим знаком, більше нічого не можу сказати.

Я не хочу робити якихось висновків із цієї історії. Вони, зрештою, очевидні. Ірина Білик — це приклад того, як можна втратити своє унікальне обличчя в гонитві за тим, що стільки часу видавалось нам за головний критерій успіху. Можливо, Ірина Білик стане ще й прикладом того, як це унікальне обличчя можна повернути. Можливо, ще не пізно. Але це спрацює тільки якщо бажання буде щирим.

Таким само щирим, як пісні тієї Ірини Білик, у яку я закохалася в другому класі, після концерту в луцькому драмтеатрі.
Коментар
18/05/2024 П'ятниця
17.05.2024