Марина Мнішек – цариця із Самбора

У мережі скандал довкола історичної постаті. В школі села Муроване на Львівщині відкрили виставку, присвячену людині, яка народилась в селищі понад чотириста років тому і весь український сегмент інтернету вибухнув. Виявляється, виставка присвячена «московській цариці, польського походження, яка не має стосунку до України». Я ж хочу розповісти вам справжню історію Марини Мнішек а ви вже вирішите, ким вона була насправді. 

Її називали полькою і відьмою, ревною католичкою, авантюристкою і розпусницею. Але чи була такою Марина Мнішек, шляхтянка з українського Самбору? 

Марина походить із родини моравських переселенців (Моравія – нинішня Чехія), народилась у Ляшках Мурованих (нині село Муроване на Львівщині у Старосамбірському районі) і була вихована в оточенні переважно русинської-української знаті. 

Родина Мнішеків після переїзду до Речі Посполитої дуже швидко зайняла високі уряди (посіла посади в країні – авторське). 

Дід Марини, Микола, як для мігранта зробив стрімку кар’єру, бо вмів поєднувати справи політичні із інтимними. Нещодавний релокант знайшов у Кракові містянку – Барбару Гіжанку, дуже схожу на любов усього життя короля Сигізмунда II Августа Барбару Радзивілл. 

Король тяжко переживав смерть молодої дружини з князівського роду, яку дуже ймовірно, що отруїли. Микола Мнішек вирішив допомогти королю розрадити його біль і познайомив монарха із краківською містянкою, улаштував їм тепле гніздечко. 

Король зробив краківчанку своєю коханкою, а самого залихвацького мігранта наблизив до себе. Відтоді й почалось піднесення Мнішеків. 

Син Миколи, Юрій або в польських джерелах Єжи одружився на доньці королівського секретаря Ядвізі з Тарлів – для мігранта в другому покоління це просто дивовижний фарт. Родина отримала у володіння Хирів, Самбір, Потік, Баковиці, Ляшки Муровані – усе це нині українські землі на Львівщині. 

Юрій Мнішек, 1690 рік

У цьому шлюбі і народилась Марина. Освіту дівчина отримала в українському Самборі, де її оточувала русинська-українська шляхта. 

Мнішеки в цей час зближуються з православними князями Вишневецькими і родичаються із ними. Саме Вишневецькі знаходять родича Івана Грізного, спочилого московського царя, який стверджує, що уник наглої смерті. Його називають Дмитром. У російській історіографії він відомий, як Лжедмитро I. 

Однак, є дещиця, яка змушує сумніватись у російській версії цієї відомої всім історії. 

У книзі англійця Вільяма Кокса «Мандрівка Польщею, Росією, Швецією і Данією», яка була вперше опублікована в 1784 році, описаний не лише реалістичний побут московитів, а й згадки про спілкування автора із істориком Герардом-Фрідріхом Міллером, який був на зарплаті в Катерини Другої і вважався офіційним імперським історіографом. 

У приватних розмовах німець Міллер, який працював із документами початку 17 століття, запевняв англійця Кокса, що так званий Лжедмитро Перший був аж ніяк не Лжедмитром, а справжнім сином Івана Грізного, а відтак Романови на троні опинились випадково і незаконно. 

Щоправда, побоюючись розправи з боку московитів і прихильників Катерини, Міллер просив опублікувати ці твердження вже після його смерті. Що й зробив Кокс у своїй книзі. Шість разів його «Мандрівка Польщею, Росією, Швецією і Данією» перевидавалась у Європі, однак вона увесь час і навіть досі заборонена в Росії. 

Понад 250 років ця книга, написана мандрівником англійцем, заборонена в Москві цензурою. Чи не тому, що вона може нашкодити офіційній російській доктрині появи Романових на троні?!

Але повернемось до нашої Марини та її історії. 

Марина Мнішек, початок 17 століття

Після того, як Вишневецькі представляють королю Сигізмунду Вазі Дмитра, ймовірного сина Івана Грізного і пропонують всадовити його на трон в Московії, й починається тривала русинська-українська спецоперація в сусідній державі. 

Московія на той час роздерта протиріччями і змовами – бояри ніяк не можуть поділити трон між собою. Іван Грізний не лишив офіційних нащадків, яким би вдалось вижити. Молодший син його Дмитро за офіційною версією помер ще в юності, випадково впавши на ніж (дивна версія, чи не так? – авторське). 

Іншого сина цар Іван вбив сам, решта померли від хвороб, на момент смерті Грозного лишився в живих лише психічно неврівноважений Федір і той згинув за кілька років після того, як посів престол. Цар Іван Грізний – син русинської (української) шляхтянки Олени Глинської і царя Василя III. Тому русинська шляхта вбачала свій привілей у вирішенні питання з наслідуванням трону в Московії. 

Був і ще один резон розпочати кампанію з вінчання на царство русинського фаворита – Московія на той час окупувала Чернігівщину і Смоленщину, які були частиною Русі-України. На Чернігівщині – задніпровські маєтки князів Вишневецьких, які вони прагнули повернути. 

Король Речі Посполитої Сигізмунд Ваза вислуховує русинську знать і приймає імовірного царевича Дмитра, однак офіційно вступати у війну за московський спадок не наважується. І все ж дозволяє русинським князям вирішити власні питання самостійно. Відтак починається підготовка до військової кампанії. 

Мнішеки, які вже русинською шляхтою приймаються, як свої, також хочуть взяти участь. Більше того, вони одні з основних інвесторів походу і аби застовбичити «контрольний пакет акцій» кампанії Юрій Мнішек – староста львівський, самбірський, сокальський, сяноцький, рогатинський, каштелян радомський, вирішує пошлюбити свою доньку із царевичем Дмитром. 

Військо русинського фаворита йде на Москву – це були сили шляхтичів, запорожців і донських козаків. 

В армію набирають переважно з жителів Львівщини, Волині, Київщини та Берестейщини. Керують ним русинський князь Роман Ружинський із Житомирщини та русинський шляхтич Ян Петро Сапіга, син київського каштеляна. 

Гроші на московську кампанію дають князі Вишневецькі, Корецькі, Острозькі, шляхтичі Сапіги, Гулевичі та Мнішеки. Однак коштів недостатньо. Вже тоді відчувався брак фінансування і жовніри через затримку в оплаті ледь не розвернулись на півшляху. Дмитрові, який очолює похід, вдається їх вмовити продовжити шлях, тим паче з Москви приходять звістки про смерть Бориса Годунова – основного конкурента Дмитра на царський трон. Шлях до Кремля був відкритий….

Вінчання Марини і царевича Дмитра відбувалось пишно у Кракові в присутності усієї знаті, однак заочно. 

Шлюб Марини Мнішек у Кракові

Нареченого представляв царський представник боярин Власьєв, який привіз із собою дари  640 соболів, відро перлів, 18 видів тканин, золотий годинник і багато чого ще. Урочисту шлюбну церемонію провів кардинал Бернард Мацейовський, дядько молодої, який до того був єпископом Луцьким. 

Після весілля тесть царя Дмитра – Юрій Мнішек пожертвував майже тисячу золотих на православну Успенську церкву у Львові.

Потому величезним почтом русинська шляхта рушила на Москву. Марина в’їжджала у столицю свого царства в оббитій червоним оксамитом, прикрашеній сріблом кареті, запряженій 12 кіньми. 

Їй довелось змінити віру – Марина Мнішек стала православною і після цього була вінчана короною. 

У її щоденнику, який впорядкував особистий секретар, день коронації описаний так: 

«На шляху розстелили парчу на червоному сукні. Попереду несли дуже дорогу корону. Перед нею йшли двоє архієреїв із кадилами, за короною несли золоті тарелі та інший церковний посуд. Цар ішов у короні й багатому вбранні. Біля царя йшла цариця, одягнена по-московськи, у багате, прикрашене перлами та коштовним камінням вбрання з вишневого оксамиту».

Пирували у Кремлі тиждень. Марина зі шляхтою користувались виделками, що було небаченим для московитів, які усе ще їли м’ясо руками. Через це місцева знать пізніше назвала царицю прислужницею сатани – бо де це бачено наколювати їжу на двозуб?

Приводом бунту проти нових володарів стала чутка про згвалтування одним із представників царського почту боярської доньки. Плітка швидко поширилась Москвою і містяни зі стрільцями помчали до кремлівських палат. 

Очолив бунт Василь Шуйський, який багато років до цього розслідував смерть малолітнього сина Грозного – Дмитра, той начебто випадково впав на ніж. Принаймні, саме так тоді пояснив загибель царевича боярин Шуйський. Воскресіння нащадка Грізного – Шуйському було не на руку, його запідозрили у брехні, не дивно, що він й вирішив очолити заколот. 

Цар Дмитро був вражений підступом і намагався втекти зі своїх покоїв, вистрибнувши у вікно, однак його спіймали стрільці, внесли знову до палат і стали бити. 

До останнього подиху цар стверджував, що він справжній син Івана Грізного. Тіло вінчаного на царства монарха виставили для наруги, поховали, потім відкопали, спалили, а попелом вистрелили з гармати у бік Речі Посполитої. 

Марині Мнішек вдалось уникнути розправи, бо її лице ще не було впізнаваним. Разом із батьком вона перебувала да роки у засланні в Ярославлі, а після  миру, укладеного з Річчю Посполитою, обох їх московити відпустили додому. 

І все ж Марина була амбітна, так само, як і Юрій Мнішек. 

«Якщо вже ким щастя свавільно гралося, так це мною… Всього позбавила мене непевна фортуна. Одне лише законне право на московський престол лишається при мені, скріплене вінчанням на царство, затверджене визнанням мене спадкоємицею і дворазовою присягою всіх державних московських чинів. Тепер я все це віддаю на милість і уважний розсуд вашої королівської величности». 

Саме так писала самбірська шляхтянка, яка стала московською царицею у листі до короля Сигізмунда Вази. 

Русинська шляхта на чолі із Вишневецькими і Сапігами переконує Марину піти в новий похід проти московитів. Для більшої певності її вмовляють визнати іншого чоловіка дивом урятованим царем Дмитром. Ким насправді був цей вже напевне – Лжедмитро ми не знаємо. 

Напевне, він походив із земель Великого князівства литовського і знав і русинську мову і московську. 

За свідченнями очевидців, у Лжедмитра Другого були дуже теплі взаємини із Адамом Вишневецьким, який і затіяв другу кампанію. Через це  в лавах армії царя і цариці були постійні бунти. 

Гетьман їхніх військ – князь Роман Ружинський навіть підняв руку на Адама Вишневецького, який придбав царю скакунів у той час, як жовнірам не виплачували платню. 

Гетьман військ Марини Мнішек Роман Ружинський

Сама Марина жалілась королю Сигізмунду Вазі і Папі Римському на переслідування з боку князя Романа Ружинського, який, аби вона не скаржилась, наказав відібрати в цариці папір і чорнило. 

Кампанія виявилась кривавою і тривалою. Русинам вдавалось брати Кремль і доводилось відступати. І все ж війна підірвала сили московитів. Ті закликали на допомогу Швецію і після цього офіційна армія Речі Посполитої також втрутилась у конфлікт. В результаті русинські князі перемогли. Більша частина з тих, хто був в армії Марини Мнішек перейшли на бік свого короля. І як наслідок - перемога і підписана угода з боярами – Смоленщина і Чернігівщина повернулись до складу русинських земель Речі Посполитої. А король Сигізмунд Ваза проголосив царем… свого сина Владислава. 

Для Марини Мнішек, яка роками воювала з московитами, це був шок. Тим паче, в неї на той момент вже був син – імовірно від Лжедмитра і вона боролась за його майбутнє. Цариця Марина заручається підтримкою донських козаків. Але і вони її зраджують. Царицю і її трирічного хлопчика закували у кайданки і повезли до Москви. 

Сина Марини – зовсім малу дитину повісили на кремлівській стіні. В донесеннях королю Сигізмунду посли доповідали, що жінка померла від розбитого серця. Однак найімовірніше і її вбили. 

Після такої жахливої розправи, король Речі Посполитої вирішує тримати свого спадкоємця, сина Владислава, царя Московії, біля себе і не відпускає його правити в Кремлі. Цим користуються бояри, і знову влаштовують заколот, внаслідок якого до влади приходять Романови. 

Марина Мнішек була, імовірно, останнім шансом московитів стати справжніми європейцями. Освічена, розумна і амбітна шляхтянка із Самбора, яка зіграла свою головну роль в історії. 

Інформація зібрана авторкою блогу під час роботи над романом-дилогією про ці події «У вогні плавильника. Срібло. Золото».