13 березня – чорний день новітньої історії України

13 березня – чорний день новітньої історії України. З нього у 2014 році почалась російська війна в Україні на території Донеччини. На центральній площі Донецька вони вбили першу людину – нашого Дмитра Чернявського.

Вже понад рік як російська війна поширилась на всю територію нашої країни. Вже дев'ять років, як тодішня наша втрата здавалась чимось випадковим, не вірилось, що це може бути правдою, навіть не уявлялось, що до наступної фази російської війни – повного геноциду українців – залишаться лічені роки.

Дмитро був надзвичайно світлою Людиною. Дуже начитаний, освічений, любив історію України та інтелектуальні дискусії. Він був дуже щирим та добрим. А тепер він ще й вічно молодий – назавжди 22...  

Тоді вже атмосфера загрози висіла в повітрі, людей залякували. Як журналістка я в той день отримувала багато інформації неофіційно, зокрема навіть від дружньо налаштованих представників влади і міліції, що в той день на акцію краще не виходити. Попереджала про це й організаторів акції, які були впевнені, що це нагнітання є перебільшенням.

На акцію «Донецьк – це Україна» 13 березня на центральну площу міста прийшло кілька тисяч донеччан. Через кордон міліції навпроти стоятиме агресивний натовп звезених росіян та маргіналів з депресивних містечок області та їх прихильників. Їх буде в рази більше. Поки тривала сама акція, вони закидували нас через кордон міліції яйцями, камінням, скляними пляшками, потім в хід пішли світло-шумові гранати. 

Організатори доволі довго не закінчували захід під «дощем» з усього того, що летіло в наш бік, продовжували запрошувати учасників до виступів та співати гімн. 

Напруга наростала. По завершенні акції учасники почали згортати величезний український прапор, а далі в якийсь момент міліція демонстративно розступилась та пропустила розлючений агресивний натовп знищувати нас. 

Я бачила, як люди з колючими битками (в які загнані металеві довгі цвяхи, щоб стирчали ззовні з іншого боку) та шматками арматури наче хвилею почали заповнювати наш простір. Вони добігли до невеличкої сцени, де до того стояли організатори акції, та фізично знищували колонки, розривали дроти мікрофонів. вони прийшли туди нас вбивати.

Тієї ночі я з кількома «свободівцями» їздитимемо між лікарнями, куди звозили поранених – намагатимемось з’ясувати, хто в якому стані, одразу почнемо скидатися грошима на операції, які  доведеться робити частині постраждалих. 

Дмитро не віддзвониться однопартійцям, проте на зв'язок вийде міліція щодо питання упізнання загиблого. Ми кілька разів тієї ночі їздитимемо до Ворошиловського РУВС. До середини нас не пускатимуть, відділок буде обкладений мішками з піском. Хтось із міліціянтів виходитиме і казатиме якісь шматки інформації про те, що це якась інша людина, але прізвище вони називати не можуть, показуватимуть чужі документи тощо. Зрештою вони винесуть партійний квиток Дмитра – документ, який у нього був з собою – та підтвердять, що він помер у кареті швидкої.

Я щиро не знаю, як із тої акції, що перетворилась на криваве місиво, я вийшла неушкодженою. І це точно мій особистий борг перед Дмитром, який я ніколи не зможу йому повернути. Тому найменше з того, що я можу – постійно нагадувати всім про чудового Дмитра, його життя та героїчну смерть. 

Після вимушеного переїзду з Донецька щороку 13 березня ми збирались на Майдані в Києві на акцію пам'яті за Дмитром та всіма загиблими в цій війні. Цьогоріч через воєнний стан про жодні акції, звісно, не йдеться, але о 18:00 сходимо гуртом з квітами та лампадками до портрета Дмитра на Алеї Героїв Небесної Сотні.

Портрет Дмитра Чернявського на Алеї Героїв Небесної Сотні. 13 березня 2023 р.