Любити під клунею
-
-
>
-
>
-
>
4654
Коли моя бабуся в юності зібралася заміж – її перестрів якось інший парубок, не наречений, і у відчаї спитав: «Як ти можеш одружуватися з ним, якщо я тебе стільки років кохаю?»
Бабуся дуже здивувалась, бо взагалі заледве здогадувалась про існування цього хлопця.
З’ясувалося, палкий юнак справді давно був у неї закоханий і навіть полюбляв проводити час, годинами спостерігаючи за нею з-за клуні. Такий собі чатовий на посту, безсловесний Ромео під вікнами.
Він знав, чим вона займається щодня, якісь її звички, любив слухати її голос, йому здавалося, вони такі близькі й будуть разом. Бо колись якось так складеться само собою.
Він жив тією мрією. Вона йому світила, як зоря. А підійти та сказати хоча б слово – він не наважувався. При цьому він був хорошим хлопцем – і в нього, мабуть, були шанси...
Але бабуся вийшла заміж не за нього, а у нас з’явився сталий вираз на позначення нерішучості – «любити під клунею».
І це не лиш про кохання.
Що завгодно можна «любити під клунею».
Мріяти роками про «ось колись...»
І не наважитись хоча б наблизитись, не ризикнути відкритись новому і спробувати.
Тим часом чиєсь «ні» коштує стільки ж, скільки й «так».
Але не спробуєш – не дізнаєшся.
Так і сидітимеш під клунею.
...Фото просто гарне і на ньому я сиджу не під клунею, а під замком.
