Кохання Святого Володимира

04 Червня 2021, 13:06

5562

Коли ми їдемо кудись із Волинська експедиція та Район.Історія, всі знають, що серед історій, які живуть у обраних нами місцях, я шукатиму любовні. Цього разу Володимир-Волинський подарував історію про кохання князя Володимира Васильковича і його дружини Ольги.

Кохання в подружжі. Так природно, так нібито тривіально. В історіях про це мало пристрасті й надриву, які так подобаються читачам, але вони сповнені теплом непроминущості.

Князь Володимир Василькович, племінник короля Данила Галицького, народжений у Любомлі десь після 1247 року, як свідчить літопис, «на зріст був високий, у плечах великий, з лиця гарний, волосся мав жовте кучеряве, бороду стриг, і руки мав гарні, і ноги».

А ще був «філософ великий. І ловець умілий і хоробрий. Кроткий, смиренний, незлобивий, справедливий, не загребущий, не лживий, злодійство ненавидів, а пиття не пив [хмільного] зроду».

Ікона – зображення Волинського Святого, князя Володимира Васильковича

Прожив князь усього 40 років. Ходив з іншими князями у походи, проте охочіше будував монастирі і церкви, власноруч переписував Євангелія (чого, мабуть, жоден князь не робив) – відтак був не так воїн, як будівничий і книжник. У 17 років він одружився із брянською княжною Ольгою Романівною, жінкою, як на свій час, неймовірною.

Читайте також: Володимир-Волинський vs Володимир. Історичне підґрунтя для політичного рішення

У батька її, князя Романа, було чотири дочки, але «ця була йому од всіх миліша». Чоловікові своєму Ольга (до речі, племінниця авторки житій та літописів княгині Марії Ростовської і кузина чеської поетеси, дружини короля Пшемислава ІІ Кунгути Ростиславівни) стала вірним другом, порадницею та підтримкою у горі і в радості.

Була йому рівна і за розумом, і за освітою. Деякі вчені вважають її авторкою частини Галицько-Волинського літопису, де йдеться про часи князювання Володимира, бо писані саме ці сторінки ніжно та емоційно і хто ще, як не любляча жінка, може писати про чоловіка: «Цесарю мій благий, кроткий, блаженний, справедливий...». Князь і справді був добрим і справедливим, щиро віруючим, дбав про вдів і сиріт, щедро роздавав милостиню...

Дітей у подружжя не було, тому взяли вони за дочку дівчинку Ізяславу й виростили, як свою дитину. Князь хворів, мав рак щелепи і гортані, говорити йому було важко, тому Ольга часто за його дорученням спілкувалася з іншими князями, вела переговори, була дипломаткою... Усі ці подробиці записані у літописі – як може записати лиш учасниця подій.

Розуміючи, що скоро помре, Володимир уклав заповіт, який можна почитати і зараз. В ньому – свідчення любові і турботи про дружину й дитину.

«Дав єсмь я княгині своїй по своїм животті город свій Кобринь із людьми і з даниною... і село своє Городло із митом, то люди як ото на мене робили, так і на княгиню мою [нехай роблять] по моїм животті... А княгиня моя якщо захоче в черниці піти — [нехай] піде, [а] якщо не захоче іти — то як їй угодно. Мені не встати, аби подивитися, що хто чинитиме по моїм животті».

Заповіт Володимира Васильковича. Один із перших правових актів, вписаних на сторінки Галицько-Волинського літопису в складі Іпатіївського літописного зведення

Володіння свої Володимир віддав князю Мстиславу Луцькому, просивши: «Цілуй мені хреста на тім, що ти по моїм животті не одбереш од княгині моєї нічого, що я єсмь їй дав, і од сеї дитини, од Ізяслави-таки, [що] не оддаси ти її неволею ні за кого ж, а куди буде княгині моїй вгодно, то туди її оддати».

Мстислав на то відповів: «Господине,брате! Не дай мені Бог того, щоби мені одібрати що по твоїм животті у твоєї княгині і в сеї дитини, а дай мені Бог мати свою ятрівку за достойну матір собі і шанувати. А про се дитя, коли ти так мовиш, [то] аби її Бог до того привів. Дай мені її Бог оддати, як дочку свою рідную». І на тім він хреста цілував.

Не віддавати доньку заміж проти її волі – як на той час – заповіт дивний, але чи ж не свідчення то любові? Помер Володимир, тяжко відболівши, проте не ремствуючи на свою долю, а віддаючи її в руки Господа, 10 грудня 1288 року у Любомлі. Поховали князя в Успенському соборі у Володимирі-Волинському.

Тіло його по смерті лишилося нетлінним, проте згодом, коли через безглузді дії уніатського єпископа Млотського (руйнацію одного з внутрішніх стовпів храму) собор завалився, мощі були втрачені. Аж 2013 року блаженний князь Володимир канонізований УПЦ КП і причислений до сонму Святих Землі Волинської.

Обіцянки, даної йому, князь Луцький, кажуть, не дотримав. Доля Ізяслави не відома. Княгиня Ольга, востаннє згадана в літописі 1289 року, похована в урочищі Княжа гора в селі Ляхчичі на Берестейщині (Білорусь).